дуалізм

ДУАЛІЗМ (від лат. dualis - подвійний) - філософська позиція, що виходить із визнання подвійності (двоїстості, бінарності) субстанцій, або першоначал світу (духа і матерії); рівнів пізнання (напр., трансцендентального та емпіричного), морально-етичних начал (добра і зла). Термін "Д." увів нім. філософ Вольф для позначення метафізичної протилежності духовного і матеріального. Ранньою формою онтологічного Д., що ґрунтується на визнанні двоїстого характеру субстанцій, є метафізичний Д. Платона, згідно з яким лише ідеям притаманне істинне існування. Від нього радикально відрізняється хибне, недосконале існування людства, яке можна порівняти з перебуванням людини в печері, де вона в змозі осягнути лише тіні об'єктів на її стінах. У філософській метафізиці Платона окреслено також дуалістичне співвідношення добра і зла, бо істинний світ ідей ототожнюється з добром, а недосконалий, хибний - із злом. Онтологічний Д. субстанцій виразно представлений у філософському вченні Декарта (протиставлення субстанції, яка мислить res cogitans, та субстанції тілесної res extensa). Одним із виявів революції у філософії, яку здійснив Кант, є перенесення ним Д. із метафізичного ґрунту на ґносеолоґічний. Для його філософії характерним є не дуалістичний поділ субстанцій, а Д. формального і матеріального, трансцендентального й емпіричного, аналітичного і синтезуючого елементів досвіду. Кроком до подолання цього Д. у філософії Канта є введення ним синтетичних апріорних суджень. У різних релігійних вченнях і концепціях Д. виявляється у протиставленні надприродного, трансцендентного, горішнього - долішньому, природному, що піддається чуттєвому, земному сприйняттю. Формою Д. є також абсолютне розмежування добра і зла (парсизм, неоконфуціанство, маніхейство, павлікіанство, богомільство та ін.).